Московитяни Назвою "Русь"


XI. Московитяни
Назвою “Русь” у Литовській державі означали лише біло­русів та українців. Колишнє Залісся литовці (а також українці та білоруси) називали тільки Московщиною. Як пише дослід­ник тієї епохи А. Савич, тодішні “наші джерела усеньку “русь­ку” людність Польсько-литовської держави як білоруську, так і вкраїнську, зв’язану між собою політичною та культурною єдністю, об’єднують спільним терміном “Русь” і “руський”, протиставляючи його термінові “Москва”, “московитянин”1. Наприклад, у Густинському літописі під 1406 р. знаходимо:

“Свидригайло… побеже… ко князю Московському, а паки начать много зла з Москвою творити литовськой земле и Руси”, або під 1415 р.: “Витольд, бачучи, що митрополитове пришедши зь Москвы… дани оть священниковь (на литовсько-руській території)… собравши в Московскую землю, сожалех о томь, еще же розмысли и се да не умаляется богатство зе­мель РускоЂ”. Видатний російський мовознавець кн. Тру­бєцкой підтвердив, що термін “Русь” означував лише жителів півдня, і далі каже: “Что же касается северян, то с полити­ческим объединением их Москвой у них возобладало специ­альное имя москвичей, московских людей, московского госу­дарства (Московии)”2.

Численні тогочасні джерела переконливо доводять, що наcелення України та Білорусії чітко усвідомлювало свою етнічну відокремленість від московитян. “Русини-Українці майже в цілій своїй історії являються народом чужим супроти московських своїх сусідів.

І ті-то дві народності через кілька віків визначуються окремою назвою від того часу, відколи вони в історії суть звісні… Іменно колишні слов’янські племена в нинішній по­луднево-західній Росії від віку IX, а жителі нинішньої Волині і Галичини від віку XI звалися Руссю або русинами, між тим коли племена землі Ростовської і Суздальської… від віку XV назвою “Москва” визначувалися”1.

Захарія Копистенський наводить у своєму трактаті “Палі­нодія” слова князя Костянтина Острозького про те, що спра­ва церковної унії між православ’ям та католицизмом повинна стати справою не тільки русинів (українців, білорусів), а й усіх народів православного віросповідання: “Не до двохъ и не до трохъ особь тую быти разуметь речь, але народовъ килку: Грековъ, Москвы и Волоховъ, и при них Болгаровъ, Сербовъ и Македонянъ”2. У полемічному творі “Obrona Verificaciey” з 1621 р. дається перелік народів, які послушні Константино­польському патріархові: болгарський, сербський, словацький, руський, московський та інші3.

У листуванні між єпископом Іпатієм Потієм і князем Острозьким так описується доля християнських полонених у Криму: “Яко Русь, Москва, Грекове, Поляцы, Влоши, НЂмцы всЂ невольницы: байрам татарський одностайне съ татарами обходити по неволи мусять…”4.

Етноніми “Русь” і “Москва” постійно протиставляються як два різнорідні поняття. У творі “Оборона унії” Льва Крев­зи 1617 р. говориться: “Москва вибирала митрополита собі, якого хотіла, а наша Русь, утримуючи єдність з Римом, прий­няла від папи Пія за свого пастиря Григорія”1.

Захарія Копистенський у згадуваному вище творі “Паліно­дія” доводить, що православна церква теж має численних уче­них та письменників. Перераховуючи спочатку різних греків, він далі стверджує: “Было тежь и въ Росіи (тобто на Русі) нашей дидискаловъ много, а которые писма зоставили, не вспоминаючи старыхъ, новыхъ пятую пару якую… Въ Мос­к†тежь суть люде мудріи и богослове православныи…”2.

У одній із руських хронік середини XVI ст. так розпові­дається про події 1500 р.: “Великий князь московський вое­валь рускую землю и князь великий литовский Александро послаль войско своє литовское, и зехалося войско литовское з московским на Ведрошы и учинили межи собою бои сечу ве­ликую...”3.

У “Літописі Самовидця” читаємо “с тими колмиками и москвою и козаками гетман Брюховецкий ходил под БЂлую Церкву”. Або в іншому місці: “москалей чотири человЂка”. Взагалі в “Літописі Самовидця” Московська держава згаду­ється 12 разів, московське військо – 29 разів, москва як народність згадується 26 разів4. У літописі так описуються події часів бунту Михайла Глинського 1508 р.: “И много в тот час замков руских подалися великому князю московскому”5. І далі: “Князь великий московский Василеи, забывши перемиря и присяге своее, до панства руского войско свое выслал и шкоды неприятельским обычаем чинил и сам з войськом своим московским под Смоленьск приходил”1.

Упродовж п’ятдесяти років (1561 – 1611 рр.) перебував на службі у польських королів і великих князів литовських іта­лієць Олександр Гваньїні. Майже двадцять років Гваньїні був комендантом Вітебської фортеці. Використовуючи розмаїті старі джерела, а також на підставі власних спостережень він написав латиною цінну хроніку “Опис Європейської Сарма­тії”. Територію України, а також Білорусії Гваньїні називає “Руссю”. Теперішню Росію називає лише Московією2.

Подібно в старих джерелах іменувалися особи московсь­кого походження. На противагу до “русинів” їх називають “москвинами”, “москвитянами”. Л. Кревза у своїй “Обороні унії” і С. Косів у “Патериконі” називають Єлену, дружину великого князя литовського Олександра, московкою. “Ми­трополит Макарій… був першим надворним владикою у ко­ролеви Гелени Московки”3. “Іона… який був спершу архіман­дритом мінським… став митрополитом за інтенцією польсь­кої королеви Гелени Московки”4. Про митрополита Макарія говорить З. Копистенський в “Палінодії”: “А былъ, знать, ро­домъ Москвитинъ”5. Митрополит і громадський діяч Петро Могила писав у своєму трактаті “О чудесныхъ и замЂчатель­ныхъ явленіяхъ…”, що біля архимандрита Єл. Плетенецького перебував “НЂкто старець именемъ Феодосій, родомъ Москвитянинъ”, в іншому місці цієї ж праці він пише про юнака Стефана: “НЂкто юноша именемъ Стефанъ… родомъ Русинъ отъ Каменца Подольского...”, а про одного лікаря – “НЂкто Александеръ Музеля, врачъ, Грекъ родомъ…”1.

Як бачимо, тут ясно і чітко розмежовують три етноніми: “родомъ Москвитянинъ”, “родомъ Русинъ”, “родомъ Грекъ”. Це ж спостерігаємо у творі “Багата вина” (1621 р.), де митро­полити Іларіон і Клементій названі русинами на противагу до ченця Пімена – москвитина2. Далі в цьому ж творі розпові­дається, як Єрусалимський патріарх докоряв козакам за їх не­давні походи в Московщину, бо “москвини” є християнами”3.

В одному антиуніатському полемічному творі (1597 р.) го­вориться: “Нехай укажуть, коли который папежъ росказовалъ церковю греческою, московскою, рускою, індейскимъ, перс­кимъ костеломъ, египетскимъ, и котрые суть въ Европе”4. У творі “Літос”, який вийшов у Києві 1644 р., повідомляється, що “Москва не тільки поляків, але і русинів перехрещує”5. Тут ідеться про відмінності між руською православною і мос­ковською церквами. На цю тему маємо в тогочасних джере­лах багато повідомлень. Скрізь московську церкву називають московською, а українську – руською.

У ході полеміки між Л. Кревзою і антиуніатським автором “Багатої вини” за аргументи було вжито літописи як руські, так і московські. Автор “Багатої вини” підкреслює, що у потрібному йому питанні вони співпадають, а тому рація на його боці. Робить він це за допомогою слів: “…чого всі ми готові довести не лише руськими хроніками, але і московськи­ми; звідки швидко викажеться правда, бо письменники двох різних націй, із собою незгідних і здавна перебуваючи в не­приязні, погоджуються на одно”1. Український поет XVI ст. Себастіан Кленович у поемі “Роксоланія” (1584) писав, що “славна Русь простягається… до темних московських лісів”2.

Ані московська держава, ані московське суспільство не ко­ристувалися серед українського населення симпатією. Ось як писав 3 червня 1598 р. єпископ Іпатій Потій до князя Ко­стянтина Острозького: “Хтожъ не ведаетъ, яко великое груби­янство, упоръ и забобоны суть въ народе Московскомъ”3.

І у XVII–XVIII ст. своїх північно-східних сусідів українці називають “москалями”, а їх країну – “Москвою”, “Москов­щиною”, “Московією”. Наведемо деякі уривки з листування адміністрації прикордонних областей. 1649 р. Юрій, ромен­ський городовий отаман, у зв’язку з якоюсь крадіжкою коней пише до Дмитра Івановича Кирієва, недригайлівського воє­води, так: “…через ваших Москалей Иванька и Степанька из Устрелца, которые в нас были в городе нашем на ярмарку…”. І далі: “А сие Москале скоро приехали…”4. 1650 р. Мартин Пушкар, полтавський полковник, до князя Івана Петровича Пронського, білгородського воєводи, писав: “…прислал ты ко мнЂ, Воєвода, в Полтаву станічнова голову, Епіфана с товарищи для сыску Москаля Мишка, што збежал з БЂлго­рода, воровство здЂлавши…”5. Тут треба додати, що в Мос­ковській державі, зокрема в XVII ст., українських козаків і взагалі українців офіційно називали “черкаси” (одинична наз­ва – “черкашенин”)6, про що докладніше згодом.

У часи гетьмана Івана Брюховецького (1666 р.) полтавські козаки скаржаться на московського воєводу Якова Хітрово: “Велить москалям коней потомлених брати в підводи по до­мах; сам стоїть в домі у вдови; начальних своїх людей ставить по домах знатного товариства; полковника, якого ми шанує­мо, мов батька, лає скверними словами; який товариш прийде до нього – очі палицею вибиває, плює, або деньщикам велить випхати в шию”1.

У найвидатнішій українській історіографічній пам’ятці козацької доби (друга половина XVII ст.) т. зв. “Літописі Самовидця”, як вже попередньо говорилося, багаторазово і постійно вживаються терміни “русь”, “русин”, “рускій” у значенні “українці”, “українець”, “український”; “москва”, “московскій” – в теперішньому значенні “росіяни”, “російський”2.

У щоденнику генерального підскарбія Якова Маркевича під датою травень 1733 р. зустрічаємо згадку про “нЂкоторо­го москвитина” на означення росіянина3.

Наприкінці XVII ст., 1674 р., у Києві вийшов друком “Си­нопсис”, перший друкований твір з історії руського або, як пояснював автор, “слов’яно-російського” народу. “Синопсис” був складений на основі хроніки колишнього викладача Київ­ської академії Феодосія Сафоновича, доведеної до XIII ст. У наступних виданнях ректор Київської академії Інокентій Гізель взявся перередагувати цей твір у потрібному московському ца­ризмові дусі. Гізель зробив “Синопсис” схоластичним тракта­том, присвяченим легітимним потребам романівської династії у її відносинах з Польщею. Зокрема, він звернув пильну увагу на терміни “Москва”, “москаль”. Гізель вигадує байку про існування першопредка, внука Ноя, шостого сина Яфета, біблійного Мосоха (Мешеха)1 “для більш зручного пояснення Москви, москалів і, очевидно, для більшої їх слави”2.

“Синопсис” потрапив у царську бібліотеку і став найбільш популярним підручником з історії в “Московському госу­дарстві”. Видавався він майже тридцять разів, останнє ви­дання вийшло 1836 р. До цього видання митрополит Євгеній написав у передмові: “Книга сія, по бывшему недостатку других российских историй книг печатных, была в свое время единственной оной учебною книгой”. Скрізь повторюється байка про Мосоха, яка сприймалася із розумінням необхід­ності пояснити походження етноніма “москаль”. За “Синоп­сисом” байку про Мосоха повторювали усі московські істо­рики XVIII і початку XIX ст. 1728 р. відомий український козацький літописець Самійло Величко на підставі якоїсь дав­нішої рукописної книги склав збірник “Космографія”, де, зокрема, є розділ про “Преславне царство Московское”. Це дуже цікавий розділ з огляду на ті відомості, що їх мали в своїм письменстві українці про державу, народ, до яких стала належати частина України (Лівобережжя) із середини XVII ст. “Пущи лЂсніе великіе, страшніе, а въ нихъ звЂрей всякихъ розныхъ несказаемое множество. ЗвЂринихъ ловцовъ нЂгде смишленЂйшихъ и мудрЂйшыхъ нЂтъ, якъ московские лю­де”3. “Въ Московскомъ государст†училищъ книжныхъ фи­лософскихъ рознихъ не бывало… Женское тамъ житіє вельми нужное, всЂ взапертю въ домахъ сидять, а которая нескры­тымъ обычаемъ живетъ, то за добрую и честную жену не имЂють”. І далі: “Питіе ихь: пиво, медъ, вино горячее, пьютъ слишкомъ…”4.

Знаменитий представник барокового стилю в українській літературі XVIII ст. Климентій Зіновіїв присвятив один із своїх віршів “іновірності” між “мужем і женою”. Письменник застерігає, що у подружньому житті, де чоловік і жінка спові­дують різну віру, не буде злагоди.

^ То ест напрыклад кгды бывает часом
Муж ляхъ а жена благочестивая (православна).

Може трапитися, що обоє благочестиві (православні) та не “єдиных людей породы”, і тоді теж життя не буде:

^ А хоча й обоє благочестивыє да не єдиных
людей: сырЂчь муж буде москаль або литвин…

Або навпаки: “…а он правдивый руснак, козак украинєць породы малороссийскои”. Бо тоді:

^ Бо єст гды не єдиных людей породы:
Не мьють и такіи меж собою згоды1.

Найбільш промовисте свідчення того, як вживалися етно­німи “Русь” та “Москва” вже в післякозацьку добу, дає нам автор “Історії Русів”. Цей твір, який назвали “Поемою віль­ного народу”, був написаний десь не раніше другої половини XVIII ст. і не пізніше першої чверті XIX ст.2 Автор цього твору (щодо його особи в істориків існують розбіжності) від­повідно до віковічної в народному уявленні традиції, яка збе­реглася до кінця XVIII ст., вважає українців та білорусів одним народом, що звуться “русинами”, на противагу до на­роду “московського”. Під “Україною” автор “Історії Русів”, наслідуючи Київський літопис XII ст., розуміє територію се­редньої течії Дніпра і не розповсюджує цього терміна на всю “Русь”.

З цього великого за обсягом твору ми наведемо уривки, що яскраво підтверджують існуючу протилежність між наро­дами Русі та Московщини. Ось, наприклад, промова вінниць­кого полковника Івана Богуна, яку він виголосив після супе­речки з Богданом Хмельницьким на нараді в Чигирині:

“У народі Московському владарює найнеключиміше раб­ство і невільництво у найвищій мірі, у них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може, і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб у ньому не мати ні­чого, а тільки рабствувати. Самі вельможі та бояри мос­ковські титулуються звичайно рабами царськими і в просьбах своїх завжди пишуть вони, що б’ють йому чолом; стосовно ж посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, на­чебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки або за їх назвою крестьяни обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за невідоми­ми у світі правами та привласненнями продаються на торжи­щах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вимінюються, і продавані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказуватися своїм голосом, добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скоріше їх купили і дорожче заплатили. Словом сказати, з’єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кину­тися із вогню в полум’я”1. У іншому місці “Історії Русів” зу­стрічаємо: “Війни же з Московією суть неминучі і безконечні для всіх народів, бо, незважаючи на те, що вона недавно ви­йшла з-під влади татарської, єдино через міжусобиці татарсь­кі, яким і нині є данниця, незважаючи, що в ній усі урядники і народ майже неписьменні і численністю різновірств і химер­них мольбищ – подобляться поганству, а лютістю перевер­шують дикунів; незважаючи, кажу, на невігластво і грубіянст­во, слід нагадати їх причепливість за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели безглузду й довголітню сварку і війни зі шведами та поляками, зауваживши у листуванні з ними щось у словах недоречне, за що і між собою вони безперестанно чубляться і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось не до ладу і не по праву кожного. Пригадати варто жа­добу їхню до властолюбства та домагань, за якими привлас­нюють вони собі навіть цілі царства, імперії Грецьку та Римську, викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто двоголового орла, що за спадком начебто князеві їхньо­му Володимиру, що був зятем царя Грецького Константина Мономаха, дістався, хоча той Володимир був насправді кня­зем Руським Київським, а не Московським… А доведено вже, що, де немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і Русаки ваші плазуватимуть поміж Москалями, як вівці поміж вовками”1. Ще один приклад – слова з виступу черкаського протопопа Федора Гурського перед Богданом Хмельницьким: “А Московські дари суть всі в рогожах, то неминуче і народ, живучи з ними, доведений до такої вбогості, що вбереться в рогожі і під рогожі. І ці висновки суть вірні і перевищують усіх оракулів у світі”2. Гетьману Іванові Виговському завадили знову прилучитися до Польщі “забобонні старики, які воліють ліпше Московщи­ну, як Поляків і Турків, єдино через одновірство, дарма, що в ній стільки вір, скільки у нас повітів, і одна одну переслідує й ненавидить”3. Автор “Історії Русів” говорить про крадіж ет­ноніма: “Відомо ж бо, що колись були ми те що тепер москов­ці: уряд, первинність і сама назва Русь до них перейшли”1.

Згадка автора “Історії Русів” про релігійні чвари в Росії мала на увазі таке незрозуміле для українців явище, як “старо­обрядство”. Сутність російського старообрядства пояснив ре­лігійний філософ В. Соловйов: “Як відомо, старообрядство поширювалось винятково в північній та східній Росії, тобто в межах розселення великоруського племені. Старообрядці, які втекли від переслідування і заснували колонії в Україні (Ста­родуб’є, Вітка і т. д.), ніколи не змогли зробити свої поселен­ня центром розкольницької пропаганди. Малоруси (а також і білоруси) виявилися категорично недоступними для старооб­рядства, яке взагалі розповсюджувалося лише там, де до російського населення примішувався фінський елемент; і чим густіша була ця домішка в даній місцевості, тим глибше вко­рінювалося в ній старообрядство (Біломорський і Олонецький край, область середньої Волги та нижньої Оки і т. д.). Цей факт, у зв’язку з основною властивістю старовірництва – буквалізмом, наводить на ту парадоксальну думку, що єди­ний оригінальний в нас релігійний рух виріс не на російсько­му, а на фінському етнографічному грунті. Справді, це безу­мовне значення, яке старовіри надають зовнішньому чину священнодійства і букві священних книг, незалежно від уся­кого сенсу, якнайбільше відповідає заклинальному магічному характерові релігії, яка ні в жодного іншого племені не зна­ходиться в такому сильному вияві, як саме у фінів”2.

У 1605–1612 рр. у Московщині настав період т. зв. “сму­ти”. Польсько-козацьке військо гетьмана С. Жолкевського зайняло Москву, а земський собор вибрав царем польського королевича Володислава. Козаки брали активну участь у по­дальших московсько-польських війнах, що тривали в першій половині XVII ст., на боці Польщі. Тодішнє відчуження між населенням Московії і населенням Подніпров’я засвідчують факти етноніміки. “У XVI–XVII ст. до українців Запорожжя й Наддніпрянщини, які називали себе “руським”, “козацьким народом”, “українцями”, в Росії вживався здебільшого термін “черкаси”. Цей екзоетнонім як офіційна назва українців ши­роко відбився в “Актах Московської держави” (див., напр.: Т. I, СПб., 1890; Т. II, 1896; Т. III, 1901) та в інших тодішніх письмових джерелах”1.

Існують розмаїті етимологічні теорії щодо походження цього екзотичного етноніма. Згідно з однією з них, найбільш ранньою, назву цю передала козакам жменька “черкесів”, ви­хідців з Північного Кавказу. М. Максимович, рішуче відстою­ючи думку про місцеве, українське походження запорізького козацтва, пов’язував походження етноніма “черкаси” з наз­вою м. Черкаси. Карамзін назву “черкаси” пов’язував з тор­ками й чорними клобуками. Існує погляд, буцімто етнонім “черкаси” походить від осетинського слова “черкас”, що оз­начає орли. Інші твердять, що слово це грецького походжен­ня. У підсумку можна сказати, що “вживаний стосовно укра­їнців Подніпров’я етнонім черкаси залишився непоясненим”2.

Той факт, що в актах Московської держави, починаючи з XVI і аж до першої половини XVIII ст., українців офіційно йменували “черкасами”, говорить про те, що етнічна уява московців аж ніяк не сприймала українців за кровних родичів.


1 Савич А. Нариси з історії культурних рухів на Вкраїні та Білорусії в XVI–XVIII вв. – К.: Вид во АН УРСР, 1929. – С. 5.

2 Михальчук К. П. К ответу кн. Е. И. Трубецкого на анкету “Украин­ской Жизни” // Украинская Жизнь. – 1914. – № 11/12. – С. 29.

1 Огоновський О. Історія літератури руської. – Львів: НТШ, 1891. – Т. 1. – С. 9.

2 Палинодия, сочинение Зах. Копистенского // Русская Историческая Библиотека. – Пб., 1898. – Т. 4. – С. 1142.

3 Obrona Verificaciey // АЮЗР. – К., 1887. – Ч. I. – Т. 7. – С. 412.

4 Русская Историческая Библиотека. – Пб., 1903. – Т. 19. – С. 408.

1 Русская Историческая Библиотека. – Пб., 1898. – Т. 4. – С. 235.

2 Палинодия, сочинение Зах. Копистенского // Русская Историческая Библиотека. – Пб., 1898. – Т. 4. – С. 913–914.

3 ПСРЛ. – Пб., 1907. – Т. 17. – Список Гр. Речинского. – С. 342.

4 Летопись Самовидца по новооткрытым спискам... – К.: Изд. Врем. Комис. для разбора древн. актов, 1878. – С. 64, 88, 172 и др.

5 Там же. – С. 345.

1 Летопись Самовидца по новооткрытым спискам... – К.: Изд. Врем. Комис. для разбора древн. актов, 1878. – С. 346.

2 Спорные вопросы отечественной истории XI–XVIII веков. – М.: Ин-т истории СССР, 1990. – С. 78.

3 Оборона уніи // Русская Историческая Библиотека. – 1878. – Т. 4. – С. 237.

4 Paterikon // АЮЗР. – К., 1914. – Ч. І. – Т. 8. – С. 469.

5 Палинодия, сочинение Зах. Копистенского // Русская Историческая Библиотека. – Пб., 1898. – Т. 4. – С. 1042.

1 Сказанія Петра Могилы о чудесныхъ и замЂчательныхъ явленіяхъ… // АЮЗР. – К., 1887. – Ч. І. – Т. 7. – С. 76, 84, 85, 119.

2 Sowita wina // АЮЗР. – К., 1887. – Ч. I. – Т. 7. – С. 449–450.

3 Там само. – С. 485.

4 АЮЗР. – К., 1914. – Ч. І. –Т. 8. –С. 519.

5 Літос // АЮЗР. – К., 1893. – Ч. І. –Т. 9. – С. 26.

1 Sowita wina //АЮЗР. – К., 1887. – Ч. І. – Т. 7. – С. 451.

2 Ющук Ю. Якою мовою розмовляла Київська Русь // Золоті ворота. – 1993. – Т. 6. – С. 122.

3 Русская Историческая Библиотека. – 1903. – Т. 19. – С. 1017.

4 Крип’якевич І. З пограничної українсько-московської переписки 1649–1651 р. // ЗНТШ. – 1929. – Т. 150. – С. 86.

5 Там само. – С. 87.

6 Воссоединение Украины с Россией: В 3 т. – М.: Изд во АН СССР, 1953. – Т. І. – С. 511.

1 Соловьев С. История России с древнейших времен. – М., 1961. – Кн. 6. – Т. 2. – С. 511.

2 Літопис Самовидця. – К.: Наук. думка, 1971. – С. 184, 186 та ін.

3 Киевская старина. – 1882–1884. – Т. 1–3. – С. 288.

1 Кн. Буття, 10, 2.

2 Коялович М. О. История русского самосознания по историческим па­мятникам и научным сочинениям. – Изд. 3 е. – СПб., 1901. – С. 85.

3 Орленко Л. Книжні відомості українців про Московське царство на­прикінці XVIII ст. // Україна. – 1914. – Кн. 3. – С. 69.

4 Там само. – С. 72.

1 Климентій Зіновіїв. О иновЂрной едной персонЂ между мужем і же­ною. Вірші. Приповісті посполиті. – К.: Наук. думка, 1971. – С. 116–117.

2 Кравченко В. В. “Поема вільного народу” (Історія Русів) та її місце в українській історіографії. – Х., 1996. – С. 117.

1 Конискій Г. Исторія Русовъ или Малой Россіи. – М., 1846. – С. 98. – Цит. за вид.: Історія Русів / Укр. переклад І. Драча. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 142–143.

1 Історія Русів / Укр. переклад І. Драча. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 182–183.

2 Там само. – С. 143.

3 Там само. – С. 192.

1 Історія Русів / Укр. переклад І. Драча. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 259.

2 Соловьев В. С. Собрание сочинений. – СПб. – Т. 5. – С. 158.

1 Котелевець І. О. До проблеми назви українців “черкасами” // Етногра­фічні дослідження Південної України. – Запоріжжя, 1992. – С. 4.

2 Горленко В. Ф. Об этнониме черкасы в отечественной науке конца XVIII – первой половины XIX в. // Советская этнография. – 1982. – № 2. – С. 104.




3616089402589825.html
3616254781330818.html
3616321799072082.html
3616415635955080.html
3616459134853710.html