«З історії села І його людей» - страница 8

^ Восьма волость Рівненського повіту
 

 

У ХІХ на початку ХХ століть українське Полісся в межах Російської імперії розміщувалось на теренах вище міста Рівного- Новоград -Волинський- Радомишль: на сході цей етнографічний район обмежений Дніпром, а на заході- річкою Горинь. Після Першої світової війни відбулися значні зміни в політичній підпорядкованості земель Полісся. Зокрема 4 лютого 1921 року частину земель Волинської губернії було поділено та зараховано до новоутворених Волинського і Поліського воєводств Польщі. Точніше, частина Вирівської волості відійшла  до Клесівської гміни Сарненського повіту Поліського воєводства.  До цього ж повіту відійшли також колишні волості Рівненського повіту Волинської губернії: Немовицька, Висоцька та Дубровицька.

Переважна більшість поселень, що на початку ХХ століття входила до Косирицької волості Овруцького повіту 1921 року відійшла в склад Сарненського повіту. Подальшу реформу адміністративного  устрою, що позначилась на поселеннях Сарненського повіту, провели 1930 року, коли цей повіт приєднали  до Волинського воєводства.



Стара карта Немович.

До 1911 року у Рівненському повіті Волинської губернії знаходились  і 11 поліських волостей: Березненська, Вирівська, Висоцька, Деражнянська, Дубровицька, Костопільська, Любиківська, Немовицька, Селищанська, Степанська та Стиднинська і займали 6459, 6 квадратних кілометрів або 75 відсотків площі всього повіту. Упродовж 1858-1884 років чисельність населення у 8-ми з 11-ти адміністративних одиниць зросло 2,8 відсотка у Костопільській волості, до  28,5 відсотка – у Немовицькій, а в трьох інших- зменшилось  від 1 відсотка у Дубровицькій волості й до 15 відсотків- у Березнянській.

У середині 60 років ХІХ століття у межах Волинської губернії, яка перебувала у складі Російської імперії, налічувалося 3464 населені пункти, з них 3317- поселення сільського типу. До 1883 року загальна кількість їх зросла і становила вже 5089 населених пунктів. Отож лише за неповних 30 років кількість поселень на землях нашого краю зросла на 53 відсотки.

У 1921 року на території Рівненського повіту, що увійшов до складу Польщі налічувалося 1010 поселень, із них 61 відсоток перебували на території колишніх поліських волостей. З 1910 по 1921 роки зникло 184 поселення, тоді, як виникло 185. Зокрема у Немовицькій волості з обліку було знято 6 поселень, а зафіксовано 10нових, у Степанській волості 16 і22- відповідно.

Згідно з даними адміністративно-територіального устрою УРСР від 1 вересня 1946 року на відміну від початку 1920 років кількість населених пунктів скоротилося на 13,8 відсотка. Однак на території колишніх поліських волостей процес розвитку поселень був різний; у семи з одинадцяти північних волостей Рівненського повіту, порівняно з даними 1921 року, зменшення кількості поселень сягнуло від 16, 6 у Дубровицькій волості до 7,8 відсотків- у Костопільській. В той же час кількість населених пунктів збільшилася на : 5 одиниць у Степанській волості і 37 одиниць у Немовицькій, 83 одиниці – у Вирівський.



Волинське воєводство.

Велику групу сільських поселень  Полісся становили хутори,фільварки, урочища і лісові сторожки. Дуже поширеним  типом поселення був “хутір”-сільське, часто однодвірне поселення за межами села. Спорадично “хуторами” й “урочищами” називали поселення на лісорозробках. Так у списках населених пунктів значиться Лісовий Двір і Лісопильня Степанської волості, натомість, як “урочище”, спершу фігурує Рудня Карпилівська  Немовицької волості.

Стрімкий ріст кількості хуторів сприяв циркуляр №15 виданий Головним управлінням землевпорядкування і хліборобства Російської імперії 25 квітня 1908 року, яким перед повітовими землевпорядними комісіями було поставлено завдання по створенню в усіх повітах показових селянських господарств, завдяки чому, до 2011 року загальна кількість поселень у Волинській губернії зросла на 138 відсотків, лише за п”ять років після видачі циркуляру, кількість поселень збільшилась на 327 одиниць.

На жаль брак даних у міжвоєнний і повоєнний періоди не дає змоги простежити подальший розвиток поселень. До того ж багато населених пунктів було перейменовано на радянський лад і вони появились в документах, як нові окремі поселення. Відомо, що вже у 1946 році на території українського Полісся кількість поселень зменшилась на 67 відсотків. Через той же брак даних про кількість поселень на 1951 рік, не можливо достеменно визначити конкретний період часу,коли почалася ліквідація малодвірних поліських поселень. Однак навіть ті похідні дані, що, засвідчують- ймовірно, зменшення кількості поселень було значним у період створення колгоспів, у які примусово концентрували селян, через усуспільнення землі, що й привело до зникнення хуторів. Бо ж, вже у статистичних характеристиках за 1951 рік “двір”, як основний елемент господарської характеристики населеного пункту вже не значиться, основним показником для характеристики населеного пункту обрали “колгосп” і кількість “хатніх” номерів…
^ Сарненський повіт
В березні 1920 р. на карті Польщі, до складу якої тоді входила територія Рівненщини, виникла нова територіально – адміністративна одиниця – Сарненський повіт.
З лютого 1922 р. Сарненський повіт перебував у складі Поліського воєводства Польщі з центром у Бресті, з листопада 1930 р. знову перейшов до складу Волинського воєводства. Територія Сарненського повіту не співпадала з кордонами сучасного району. Тоді до складу повіту входили Антонівська, Бєльськовольська, Домбровицька, Кісорицька, Клесівська, Любиковицька, Німовицька, Рафалівська, Володимирецька гміни.
Серед 11 повітів Волинського воєводства Сарненській повіт був на другому місті за площею землі, на якій він розташовувався. Загальна площа складала 5477,8 км. кв. Під сільське господарства припадало 2128 км.кв., однак орної землі було тільки 978 км.кв.; під лісами знаходилось 1898 км.кв. На такій великій площі проживало: в 1921 р. – 131990, 1931р. – 181098, 1938 р. – 209800 осіб (п’ятий показник у воєводстві).
Значна частина населення займалась сільським господарством- 145 772 осіб, тобто 80,4% від всього населення (дані на 1931 р.). Основні ж земельні ресурси, а це 190 тис. гектарів землі, належали всього 113 крупним землевласникам, в той час коли майже 17 тисячам селянським господарствам, які мали наділи від 2 до 10 гектарів належало 96 тис. гектарів землі. Однак, погані землі, відсутність робочої, продуктивної худоби, примітивне сільськогосподарське знаряддя – соха, дерев’яне рало і дерев’яна борона, зумовлювали низький рівень урожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тваринництва. Місцеве населення не могло себе прогодувати.
Голод і злидні гнали сільську бідноту у Сарни, Костопіль, Рівне, де вона сподівалась знайти роботу. Проте і в містах життя не було кращим, там панувало безробіття.
Промисловість в Сарненському повіті розвивалась дуже слабо. Вона була пов’язана переважно з лісовими ресурсами, покладами будівельного каменю, торфу, продукцією тваринництва. Станом на 1936 р. в повіті було зареєстровано всього 209 підприємств (для прикладу: в Дубенському повіті – 296, Рівненському – 457), серед яких: 28 цегельних заводи, 22 каменоломні, 1 завод з виробництва скла, 17 смолярень, 27 тартаків, 61 млин, 12 фабрик з виробництва олії, 2 молочних кооперативи, 1 друкарня. Тут було задіяно всього 16652 особи – 9,2 % населення
На низькому рівні були торгівля і побутове обслуговування. Так, наприклад, власниками торговельних точок в повіті було всього 1458 осіб, в той час, як тільки в одному Рівному їх було 1892 особи. В самій же торгівельній і обслуговуючий сфері працювало лише 3063 особи, що становило 3,4%.
Про те, яким було життя українців в тодішній польській державі говорилось в одній зі статей україномовної газети «Новий час», яка в 30-х роках минулого століття виходила у Львові. Сарненщина була одним з занедбаних повітів північно-західних земель Польщі і причиною такого становища автор статті вважав відсутність тут, на відміну від інших повітів, людей, здатних до «освідомлюючої і взагалі громадської праці», що призвело до того, що в дуже багатьох місцевостях неорана земля лежала облогом. За винятком десятка українських споживчих кооперативів, однієї-двох читалень, ніяких українських незалежних організацій там не було. Прибите жахливою нуждою поліське селянство було кинуто на поталу недолі, всіляких п’явок – лихварів, які здирали з нього «останню нелатану свитину». Брак від віків тут шкіл в потрібній кількості призвів до такого стану, що селянство, як і їх діти, в переважаючій більшості були неписьменні. Як свідчить тогочасна статистика, в Сарненському повіті з 124000 населення 73366 осіб не вміло ні читати, ні писати.
Погана земля – ще одна з причин недолі поліщуків. Намагались вони заробляти на тартаках. Однак деревообробна промисловість не набула належного розвитку, дрібні напівкустарні підприємства цієї галузі забезпечували роботою мізерну кількість робітників. Ліс здебільшого вивозили в необробленому вигляді.
Поліщуки голодували, бідували, і саме тут широкого впливу набула «всіляка демагогії більшовиків», які обіцяли поліщукам краще життя за порядками, які на той час вже існували «по тому боці греблі». Коли ж українські активісти намагались розповісти селянам, який «рай» на тому боці, що там найбільша в світі неволя, голод і пекло, поліщуки не вірили, говорили, що це випадки, а їх підкупили пани.
Загал українського організованого громадянства Поліссям не цікавився, на місцях бракувало української інтелігенції, національної української преси тут майже не було. Натомість дуже активно по селах розповсюджувалась комуністична преса. Автор закликав свідомих громадян повіту долучитись до справи організації на Сарненщині українських кооперативів, осередків освіти та культури.
20 років проіснував Сарненський повіт. 4 грудня 1939 року була створена Рівненська область, до складу якої спочатку увійшло 5 повітів, в т.ч. і Сарненський, а в січні 1940 р. на території області було утворено 30 районів. З території Сарненського повіту було виділено аж 11 районів – Сарненський, Рокитнівський, Клесівський, Дубровицький, Володимирецький, Антонівський, Рафалівський тощо. В 1962 році відбулося укрупнення районів і до складу Сарненського району повернули населені пункти Клесівського, Рокитнівського, Степанського районів; в січні 1965 р. населені пункти Рокитнівського району виведено зі складу Сарненського району в новоутворений Рокитнівський район…

Отже,восени 1939 року за пактом Молотова-Ріббентропа  Полісся було включено до Української  і Білоруської Соціалістичних Республік Рад. Тут буде доречно  процитувати слова  відомого дисидента з українського Полісся Володимира Леонюка: “Указ від 4 грудня 1939 року, радянського уряду демаркації, проблема безглузда. Бо ж приєднання української частини Полісся до  БРСР, призвело до того, що в результаті  близько мільйона українців- Поліщуків  опинилися за межами своєї республіки”.

Звісно, згоди Поліщуків ніхто й не питав, навіть для створення гарного враження тут ніхто не проводив опитування, або навіть показового огляду населення, щоб визначити його національність і побажання.
Ці дії дали відповідні  результати, звичайно, зараз більшість жителів Західного Полісся не має почуття приналежності до українського народу, навіть не знає, що мова, якою говорять у повсякденному  спілкуванні  є українською мовою.

Перед  Другою світовою війною Українське Полісся було одним із найблагополучніших регіонів Європи, славилося чистими, сповненими життям лісами, річками, прекрасними озерами, грибами, рибою, дичиною, унікальними представниками рослинного й тваринного світу.

Сьогодні ж Полісся — регіон із найзагрозливішою екологічною ситуацією в Україні та Європі. Інтенсивне вирубування лісів, необґрунтовані обсяги осушення боліт і видобутку торфу, забруднення хімічними препаратами сільгоспугідь, промислові забруднення, негативні наслідки розробки гранітних кар’єрів і, насамкінець, жорстокий ядерний удар чорнобильської аварії призвели до критичного екологічного стану.



На осушених болотах

Забрудненню піддалося більше 200 000 км2, приблизно 70% — на території Білорусі, Росії і України.  Значному забрудненню піддалися  ліси. Рівень забруднення річок і більшості озер в даний час низький. Проте в деяких озерах, в яких немає стоку, концентрація цезію у воді і рибі ще протягом десятиліть може становити небезпеку.

Величезним лихом для Полісся стали науково не обґрунтовані меліорації, осушення боліт, що відігравали важливу роль регуляторів річкового стоку на значних територіях. Інтенсивне осушування на Поліссі розпочалося з 1966 р. Спочатку за рахунок знищених боліт площа сільгоспугідь збільшилася на 1,6 млн. га. Та вже до 1992 р. позитивний економічний ефект змінився на негативний — у тяжкому стані опинилися не тільки території осушених боліт, а й сільгоспугіддя в цілому: 24,4 % їхніх площ втрачають родючість через дефляцію (вітрову ерозію), 47,1 % — через підкиснення, 17,7 % — через водну ерозію. Рівень ґрунтових вод понизився в середньому на 1,8—1,0 м. Близько 50 % малих річок стали жертвами необоротних змін режиму стоку, в багатьох річках істотно зменшилася кількість риби … Порушились умови відтворення представників дикої флори та фауни, різко зменшилися площі боліт, багатство болотних видів рослин і тварин, триває винищення лісів.



В Україні варто вже створювати музей речей з Полісся. Але це питання поки-що нікого не цікавить.

Кілька років тому поетеса і постійний член чорнобильських експедицій Ліна Костенко сказала, що «ми втрачаємо світ культури поліщуків», етнографічної групи, яка здавна проживала в басейні річки Прип’ять: - «Це ж пропадає наш поліський етнос. Зараз я маю можливість передати вам слова одного чоловіка з Ладижичі. Колись, ми вже виїжджали з села, як раптом біжить до нас ще молодий зовсім чоловік. Він десь почув, що я письменниця, – розповідала якось Ліна Василівна. - Там вони можуть і не знати, що за люди до них приїжджають. Він підбігає до мене і каже: «Не бійтеся (наче я чогось боюся!). Ми – українці. Але ми – поліщуки. Тобто він думає, що я боюся, що вони відмовляться від своєї ідентичності. «Так ви їм скажіть там: не дайте пропасти народу!» – Додав він. Ви ж розумієте, таке переселення цих поліщуків – це етноцид, це, безперечно, злочин. Без розуму, без поняття, хто їх міг так розсипати-розкидати! А тепер сказали, що сільська молодь буде моніторити  рівень радіації у мертвих селах …».

Я ж доповню :”Тут  люди живуть у таких умовах, в яких жити не можна. Деякі спиваються…”І не дай Боже, щоб  наше Полісся перетворилось на міфічну Атлантиду, про яке дуже скоро будуть складати легенди! Мова йде про людей з 635 населених пунктів – понад 650 тисяч осіб. Такий приблизно цей материк поліського етнокультурного буття, якому загрожує повне знищення і забуття.



3660623596967838.html
3660717534266641.html
3660796644472384.html
3660898726678206.html
3660955078267458.html